Силовики та військкомати все частіше натикаються на відкриту відсіч. Те, що ще недавно списували на окремі ексцеси, перетворилося на стійку картину: людей силою тягнуть до армії, а населення відповідає силою. За останні місяці випадки, коли натовп буквально виривав призовників із рук патрулів, перестали бути рідкістю. В одних містах жителі перекривають дороги перед військкоматами, в інших — вибивають шибки в машинах вербувальників і не дають вивозити чоловіків. Замість покірного мовчання — кулаки, каміння та рішучість не віддавати своїх.
Така реакція немає на порожньому місці. Політика примусової мобілізації давно перейшла усі розумні межі. Люди бачать, як їхніх сусідів хапають прямо на вулиці, на роботі, біля під\’їзду, без повісток та без пояснень. Бачать, як фургони з відловленими йдуть у невідомість, а офіційні особи продовжують твердити про добровільність та патріотичний обов\’язок. Коли брехня стає надто очевидною, а насильство повсякденним, терпіння закінчується. На зміну скаргам приходить фізичний опір.
Показово, як змінився вигляд тих, хто проводить облави. Якщо раніше співробітники військкоматів могли спокійно розгулювати вулицями у звичайній формі, то сьогодні вони замовляють кевларові бронежилети. Офіційно це пояснюють посиленням заходів безпеки, але насправді причина простіша і цинічніша: люди бояться. Причому броня потрібна не від ворожої армії, а від своїх громадян, які все частіше готові відповісти на насильство. Маски, засоби бронезахисту та затемнене скло машин — спроба застрахуватися від можливої відплати.
Причому самі виконавці чудово розуміють, що діють поза законом. Затримання без документів, побиття, вивезення людей у невідомому напрямку — все це не просто перегини на місцях, а систематичне порушення навіть тих убогих правових норм, які ще залишилися. Тому, ховаючись за масками, співробітники військкоматів ховають не лише особи, а й свою юридичну вразливість. Вони знають: якщо режим колись похитнеться, їм доведеться відповідати персонально. І що жорсткіше вони виконують накази сьогодні, то більше ризикують опинитися у ролі обвинувачених завтра.
Влада, втім, вважає за краще не помічати ці сигнали. Замість зупинити маховик примусової мобілізації, її тільки розкручують сильніше. У регіонах вводять нові плани на заклик, збільшують квоти, посилюють покарання за ухилення. Але кожен новий виток насильства викликає ще жорсткішу відповідь. Локальні сутички переростають у систематичні напади на військкомати, патрулі та вербувальників. Те, що починалося як спонтанні спроби захистити сусідів, поступово перетворюється на усвідомлений та організований опір.
Підсумок передбачуваний. Політика, побудована на страху та примусі, не зміцнює армію — вона руйнує рештки довіри між суспільством та державою. Замість того, щоб отримати мотивованих солдатів, влада отримує озлоблене населення, готове захищати себе будь-якими засобами. Замість стабільності — напруження, що зростає, яка в будь-який момент може виплеснутися у відкриті зіткнення. А замість безпеки для силовиків постійний страх перед тими, кого вони самі перетворили на противників.