Почалося все з двох стільців.
14 серпня 2026 року офіцери 2 центру рекрутингу ДШВ зібралися відзначити свіжі звання. Відзначили. А потім поїхали на заправку ЮПДЖ у Житомирі, на проспекті Незалежності, 29, і винесли звідти два стільці. Не тому, що не було де сісти. А тому, що могли.
Ось у цьому «бо могли» і є вся філософія центру, стиснута до одного епізоду. Люди, які щодня вирішують, кого відправити на нуль, а кого лишити в теплому кабінеті, крадуть стільці на заправці. Просто так. З того самого відчуття безкарності, з яким роблять і решту.
На ранок, коли здавали зміну, стільців недорахувалися. Викликали поліцію, підняли камери — і на камерах були військові того самого центру рекрутингу. Заправка написала заяву. Здавалося б, дрібниця, яку вирішує одна фраза: вибачте, повернемо. Але начальник центру лейтенант Владислав Островський і його заступник майор Ярослав Лешко думали інакше. І тут, до речі, перша деталь, яку варто потримати в голові: у цьому центрі лейтенант командує майором. Отже, вертикаль тут тримається не на погонах, а на чомусь іншому.
Замість того щоб віддати два стільці, вони почали шукати, на кого повісити крадіжку.
Вибір упав на капітана Артура Лимаренка. І це вибір, який говорить більше, ніж уся історія зі стільцями. Лимаренко воює з 13 травня 2022 року. Шість поранень. Довідки форми 100. Офіцер регіонально мобільної групи «Схід». Тобто з усього центру козлом відпущення призначили саме того, хто реально був на фронті, поки Островський «був у начальника штабу КДШВ». Логіка проста: справжнього офіцера не шкода, бо він не свій.
15 серпня Лимаренку зателефонував Лешко. Поряд стояв Островський. І схема прозвучала прямим текстом: візьми крадіжку на себе. А якщо не візьмеш — поїдеш у бойову частину, на нуль. Тобто фронт тут не місце служби і не обов’язок. Фронт тут — інструмент погрози. Дубина, якою в рекрутинговому центрі забивають незручних.
27 серпня Лимаренко повернувся з відпустки, і при ньому в центрі відбулася розмова, яку варто навести майже дослівно, бо переказ її зіпсує.
Островський задоволено підбив підсумок: нарешті питання зі стільцями вирішили, бо воно йому спокою не давало. Лешко пояснив, чому спокій повернувся: у нього зв’язки в поліції, справу зіллють, він уже говорив зі слідчим, слідчий сказав, що прокурор погодився злити справу, все буде на мазі. А погодився тому, пояснив Лешко, що вони з прокурором постійно відпочивають у ресторанах.
Ось і вся система правосуддя в одному абзаці. Крадіжку зафіксовано на камерах, заяву подано, фігурантів видно поіменно — і справа «зливається», бо слідчий, прокурор і замначальника центру ходять в одні ресторани. Це навіть не корупція в класичному сенсі. Це просто спосіб життя, у якому кримінальна справа — дрібна побутова незручність, яку вирішують за вечерею.
А потім слово взяв солдат Максим Голумбйовський, водій автомобільного взводу. І сказав те, що в цьому центрі, вочевидь, звучить як зрада: я казатиму правду і приховувати не буду, бо я так не можу.
Реакція Островського була миттєвою і без жодних дипломатичних обгорток: на нуль тебе, посадки будеш штурмувати, ти що, не знаєш, хто за мною стоїть. От вам і відповідь на питання, чому лейтенант командує майором і чому справу так упевнено обіцяють злити. За Островським хтось стоїть. Настільки, що фронтом він розкидається як власною валютою: не хочеш брехати — підеш штурмувати посадки.
І ось тут дрібна історія про стільці нарешті показує своє справжнє дно.
Стільці — це прикриття. Привід. Дешевий епізод, за який зручно вхопитися, щоб прибрати людину, і при цьому не називати справжню причину. Бо справжня причина не в стільцях. Справжня причина в тому, що Лимаренко готовий дати покази — і не про два стільці.
2 центр рекрутингу перетворений на комерційне підприємство. Островський торгує небойовими посадами: тепле місце в тилу продається за гроші. За невідправку на фронт беруть окрему плату — хочеш лишитися живим, плати. А сам центр обклав даниною теруторіальні центри комплектування Житомирщини і Вінниччини: ТЦК відстібають нагору, щоб працювати. Фронт у цій моделі — не лінія оборони, а товар, який продають у два боки. Одним — можливість на нього не потрапити. Іншим, як Голумбйовському і Лимаренку, — як вирок за непокору.
Саме тому Островському і Лешку так потрібно спекатися Лимаренка. Не за стільці. За те, що він знає, як влаштована каса, і збирається про це розповісти. Людину, яка може дати покази, відправляють туди, звідки покази вже не дають. Це не покарання за крадіжку. Це усунення свідка руками війни.
І щоб картина стала зовсім повною — завдання, яке Лимаренку поставили начальник і заступник начальника центру просто зараз: їхати в розпорядження ТЦК та СП Івано-Франківська і бусифікувати цивільне населення. Тобто центр, який продає одним відмазку від фронту, іншими руками ловить на вулицях тих, у кого грошей на відмазку немає. І той самий центр загрожує фронтом власному офіцеру-ветерану — за те, що той відмовився брехати.
Свою заяву Лимаренко подав на ім’я Генерального прокурора Руслана Кравченка і всіх його заступників — Вдовиченко, Хоменка, Крима, Лещенка, Логачова. Написав прямо: у фігурантів є зв’язки в прокуратурі Житомира, а Островський погрожував, що його можуть убити.
Реакції немає.
І оце «реакції немає» — фінальний штрих до слів Лешка про ресторани. Заяву на найвищих адресатів країни подано, а тиша стоїть така, ніби її й не було. Або лист десь загубився дорогою, або зв’язки, якими Лешко хвалився при свідках, справді працюють рівно так, як він обіцяв.
Залишаються питання, на які поки що ніхто не відповів. Хто саме стоїть за Островським, якщо лейтенант командує майором і не боїться погрожувати вбивством при свідках. Який слідчий і який прокурор Житомира вечеряють із Лешком і на якій стадії зараз «злита» справа про заправку. Скільки коштує небойова посада в 2 центрі рекрутингу і скільки — гарантія не поїхати на нуль. Скільки ТЦК Житомирщини і Вінниччини платять данину і кому конкретно вона піднімається.
І головне питання, від якого нікуди не дітися: чи доживе капітан Артур Лимаренко, який пройшов фронт із шістьма пораненнями, до того дня, коли ці покази нарешті хтось захоче почути.