Дмитро Гройсман // 11 березня 2008
«Зрада. Це слово найточніше передає відчуття від дій української влади, яка нещодавно передала Узбекистанові … людей, які шукали в Україні притулку й захисту. Їх зраджено, бо віддано на катування, знущання та багаторічні муки в узбекистанських таборах. Це зрада, бо, просторікуючи про відданість демократії, права людини й европейський вибір, українська влада безсоромно зневажила ці цінності. І ще багато таких «бо». Як наслідок – країна по вуха сидить у гівні, й цього не розуміє, і навіть не думає відмиватися!»
Так яскраво і пафосно, не лякаючись навіть не куртуазного слова «гівно» писав два роки тому на шпальтах «Критики» головний український правозахисник, мій колега по Українській Гельсінкській Спілці з прав людини Євген Юхимович Захаров. Приводом для допису стала депортація (вірніше прихована екстрадиція) в лютому 2006 року одинадцятьох узбецьких біженців силами СБУ, МВС та суддів «в цивільному».
Усі узбеки були учасниками так званих «Андижанських подій травня 2005 року» і розшукувалися узбецькою владою по усьому СНД. Тоді здивувало те, як злагоджено, хоча і тотально незаконно спрацювала українська каральна машина, на чолі з тодішніми начальниками СБУ Дріжчаним, Держкомнацміграції Рудиком, їхніми посіпаками в Криму Кожелянко та Должанським.
Шукачів притулку з Узбекистану затримали, щойно вони подали заяви про надання статусу біженця, незаконно помістили в приймальник-розподільник для не документованих осіб ГУ МВС України в АРК, за добу відмовили в продовженні процедури надання статусу біженця в Україні і після незаконного суду (без перекладача та юриста), приховавши факт звернення за наданням статусу біженця, без перекладача депортували з країни просто в руки карімівських катів.
(Активістка «Міжнародної Амністії» в Україні на акції проти депортації узбекських біженців. 2006 рік)
Тоді зухвалість української влади, яка відмовилася допустити до біженців представників Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, викликали шок і обурення насамперед за кордоном, де почали оклигувати від помаранчевого сп‘яніння.
Попри істеричну реакцію СБУ на депортацію узбеків, цивільна влада в особі Мінюсту офіційно в письмовій формі визнала – депортація порушила усі міжнародні норм, що стосуються захисту від катувань та допомоги біженцям.
Правозахисники вимагали покарання організаторів та виконавців депортації, проте не покарали нікого. Чому? Коли я ставив собі це питання в 2006 році, то наївно думав, що влада зрозуміла ганебність депортації узбеків і не збирається повторювати свої помилки чи то злочини. Проте вже дуже скоро з‘ясулось, що я помилявся.
В 2007 році Україна спробувала екстрадувати чеченського біженця Льому Сусарова, який досі попри вимоги УВКБ ООН та Уповноваженого ВР України з прав людини Карпачової перебуває в Лук‘янівському СІЗО. Тоді цю екстрадицію вдалося зупинити, але стало очевидним, що знову працює таємний злагоджений механізм переміщення біженців за кордони України. Головний його елемент — таємність і недопущення до шукачів притулку юристів та перекладачів. У 2007 році затримали білоруського дисидента Ігоря Коктиша, якого у Білорусі звинувачували у скоєнні убивства. Його повністю виправдав навіть найгуманніший у світі Верховний Суд Республіки Білорусь, проте згодом Лукашенко наказав відмінити вирок Верховного Суду і Коктишу довелося чекати рішення про свою екстрадицію в Сімферопольському СІЗО АРК, де він усе ще не може зустрітися з представниками УВКБ ООН.
Друге пришестя на посаду міністра внутрішніх справ Юрія Луценка відбулося під навіженими закликами останнього до посилення боротьби з нелегальною міграцією. Проте, як стало зрозуміло, тотально позбавлений елементарної правової культури міністр внутрішніх справ України так і не зрозумів, де закінчується нелегальна міграція і починається захист прав біженців. В останній день 2007 року УБОЗ УМВС України у Вінницькій області у своїх кращих традиціях провів чергову провальну операцію. Цього разу лицарі кийка та протигазу н чолі із в.о. начальника УБОЗ підполковником Шелюховським намагалися виконати вказівку найвищого керівництва МВС України і подарувати Президенту Росії невеличкий новорічний презент – тіло ще живого російського дисидента Михайла Гангана, якого досить кволо розшукували правоохоронці Самари, бажаючи запроторити малого за грати за його політичну діяльність в націонал-більшовицькій партії та коаліції «Другая Росія». Вінницькі архарівці Луценка зробили все правильно – і запакували хлопця на вокзалі, і сфабрикували протокол затримання, і не допустили до нього представників організації виконавчого партнера УВКБ ООН. І навіть дату затримання розрахували правильно – ну кому якийсь Ганган здався за кілька годин до Нового Року? Лише використання Ганганом свого права на телефонний дзвінок зірвало плани Луценка по видворенню шукача притулку до країни його походження – в бідні на новини новорічні дні брудна історія про спробу видворити Гангана і швиденько відрапортувати про це російському послу Чорномирдіну стала темою №1 для ЗМІ як в Україні, так і в Росії.
(Начальник УМВС у Вінницькій області генерал-майор міліції Поліщук, рапортує про затримання російського дисидента Михайла Гангана послу Віктору Чорномирдіну)
Спецоперація Луценка та ФСБ Росії з екстрадиції Гангана ганебно провалилася. Вона завершилася окремою ухвалою судді Замостянського райсуду м.Вінниці Чезганової. В ухвалі йшлося про перевірку діяльності УБОЗівців на предмет складу злочину у їхніх діях. Потім був розбір польотів на засідання Громадської Ради МВС України із забезпечення прав людини в діяльності МВС. Однак таке завершення операції анітрохи не надоумило камарилью з Богомольця.
Тепер остаточно з‘ясувалося — біженцям в Україні загрожує велика небезпека, і ця небезпека називається Юрій Віталійович Луценко.
Наприкінці 2007 року, можливо, навіть в один день з Михайлом Ганганом, до офісу, де УВКБ ООН проводить інтерв‘ю з біженцями, звернулася група з громадян Шрі-Ланки тамільського походження. Таміли складають трохи менше п‘ятої частини населення Шрі-Ланки, проживають компактно, переважно в північних та східних частинах острова.
Серед багатьох тамілів Шрі-Ланки популярними є ідеї сепаратизму, відокремлення від Шрі-Ланки, фактично на сході та півночі Шрі-Ланки існує ніким не визнана держава тамілів Таміл-Ілам із своїми органами юстиції, центробанком та армією. Час від часу між Таміл-Іламом та центральним урядом Шрі-Ланки починаються запеклі бої, тамільці використовують в боротьбі за свою незалежність терористичні методи, зокрема і терористів-смертників. Центральна влада віддячує невибірковим насильством проти цивільного населення, катуваннями та нелюдським поводженням щодо будь-кого, на кого паде підозра навіть у симпатіях до тамільських сепаратистів.
Тисячі тамілів стали втікачами з Шрі-Ланки. Позиція УВКБ ООН – спеціалізованої агенції, що опікується біженцями – полягає в тому, що наразі тамільських біженців не можна примусово повертати до країни походження. Такої ж позиції дотримується і Європейський суд з прав людини. Але повернімося до київських тамілів.
Ці люди прийшли до офісу УВКБ ООН тому, що шукали в Україні захисту – бажали набути статусу біженця. Там з хлопцями було проведене попереднє інтерв‘ю, після чого співробітники УВКБ видали шукачам притулку листи-підтвердження про звернення за допомогою і рекомендували звернутися до міграційної служби по статус біженців.
Чому Україна?
Дуже часто шукачі притулку використовують для втечі із країни походження канали нелегальної міграції. Аби врятуватися, люди не гребують жодними методами, в тому числі і обманом та співпрацею із міжнародною мафією. Так було завжди і так буде. В цьому немає нічого кримінального, і міжнародне право захищає тих людей, які з наміром набути статусу біженця нелегально прибули до будь-якої країни.
Шукачі притулку з Шрі-Ланки прибули в Україну нелегально. Можливо – на шляху до іншої країни, це не позбавляє біженців права на міжнародний захист. Зазвичай оплата нелегального трафіку здійснюється ще в країні походження. До Росії втікачі прибувають легально, отримавши візу за липовим запрошенням на навчання в університеті.
Негайно після прибуття в аеропорт, мафіозі забирають у шукачів притулку документи і починається нелегальний етап подорожі – через кордон з Україною. Далі мафія мала б доправити біженців до країн Західної Європи і приблизно в 50 відсотках випадків так і робить, але часто буває інше. Десь на Борщагівці наряд міліції затримує групу з 10 сомалійців чи тамілів, яких щойно позбулися смаглєри, сказавши бідолашним що це Берлін чи навіть Амстердам. Так сталося і з цією групою.
Отримавши листи підтвердження від УВКБ, шукачі притулку не залишилися в Києві, де у них немає житла та засобів до існування, та вирушили в м.Шепетівка, Хмельницької області. Там їх чомусь затримало місцеве СБУ, як нібито свідків по кримінальній справі, порушеній по Ст.332 КК «Незаконне переправлення осіб через державний кордон України». Взагалі-то в Україні заборонено затримувати свідків, проте у випадку із тамілами СБУ вчиняє саме так.
В перші дні лютого 2008 року до організації-партнера УВКБ ООН в Києві завітали суворі люди з посвідченнями співробітників СБУ і зажадали пояснень щодо того, чи знає УВКБ затриманих тамілів. «Так, ці люди нам відомі, вони є шукачами притулку і ми рекомендували їм звернутися до міграційної служби із заявами про надання статусу біженця» – відповіли в УВКБ ООН. І навіть надали письмові пояснення слідчому УСБУ в Хмельницькій області Твердуну, одночасно відмовивши сбушникам в наданні інформації по конкретних причинах пошуку тамілами притулку в Україні.
Що відбувалося далі – достеменно не відомо, але відомо, що СБУ не стало оформляти тамілів як затриманих, а передало їх на утримання УМВС України в Хмельницькій області. Там їх без особливого ентузіазму розмістили в ІТТ Шепетівського міськрайвідділу міліції. Одного дня, побоюючись прокурорської перевірки, начальник міліції, порадившись із київським керівництвом, прийняв рішення про переведення затриманих незаконно СВІДКІВ по кримінальній справі до місцевого готелю! Саме звідти, де тамілів охороняли озброєні міліціонери, прийшов сигнал до УВКБ ООН про те, що ні в якій процедурі надання статусу біженця затримані не перебувають.
Може не хотіли? Та ні! В ході допитів в СБУ таміли чітко заявили, що хочуть набути в Україні статусу біженця. За непідтвердженою інформацією, якою ми володіємо, СБУ відібрало у всіх затриманих заяви про надання статусу біженця, але передало до міграційної служби не усі, а лише шість заяв. Решту донести до міграційної служби забули. Далі домовитися із міграційною службою про незаконну фабрикацію відмови в прийнятті заяви про надання статусу біженця було уже справою техніки. Через кілька днів, навіть не відвідавши затриманих шукачів притулку, Відділ міграційної служби в Хмельницькій області ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяв про надання статусу біженця. 27 листопада УВКБ ООН отримало дзвінок від одного із затриманих, над якими зглянувся міліціонер. За хвилину, що тривала розмова, хлопець повідомив, що перебуває в готелі під охороною МВС і що сьогодні їм повідомили про наміри депортувати усю групу додому – не через Росію, а через Об‘єднані Арабські Емірати.
ОАЕ дуже цікава країна – одна з небагатьох, що не приєдналися до Конвенції ООН 1951 року «Щодо статусу біженців». З міжнародного аеропорту Дубай Вас відправлять швидко і надійно туди, куди замовить країна, що здійснює видворення – така собі депортаційна Мекка.
Усвідомлюючи весь ризик для тамілів, УВКБ ООН негайно зв‘язалося із МВС і попросило допустити свого представника до затриманих шукачів притулку.
У відповідь – «так, приїздіть, немає питань». Проте коли вранці першого березня двоє співробітників Вінницької правозахисної групи прибули в Шепетівку, двері міськрайвідділу перед ними не відкрили. Начальник і заступник ховалися від правозахисників на «квартирних крадіжках». В якийсь момент колеги з УВКБ передзвонили і сказали, що є згода на доступ до затриманих, але вже через кілька хвилин начальник паспортної служби Шепетівського району повідомив, що не може допустити, оскільки «СБУ проти». Жодних пояснень, жодного роз‘яснення правового статусу.
Приїздіть в понеділок – 4-го березня, сказали міліціянти.
Ввечері 1-го правозахисники отримали ще один дзвінок від тамілів: «рятуйте, нас б‘ють та знущаються міліціонери, приїдьте, ми порвали документи про повернення додому».
Досвідчені дипломати з УВКБ пішли на безпрецедентний крок – вони звернулися до Луценка і до усіх задіяних у справі гравців публічно, тривожні листи було відправлено в кілька найбільших українських інтернет-розсилок про права людини, а не лише на факси приймалень відповідних відомств.
Коли 4 березня автомобіль МВС України привіз шість шукачів притулку на бориспільське летовище, УВКБ ООН продовжувало відчайдушно факсувати Луценкові вимоги по припиненню депортації.
Але уже було пізно. «Навіть не думайте, що зможете зупинити депортацію. Все уже вирішено, нічого у вас не вийде. Міністр знає про все і все санкціонував», — сказали дипломатам УВКБ співробітники МВС України, що побажали залишитися невідомими.
Вранці п‘ятого березня, коли в столиці Шрі-Ланки Котте співробітники спецслужб арештовували депортованих з України шукачів притулку, другу групу біженців відправили в Бориспіль. Лише за дві хвилини до відльоту рейсу «Аеросвіт» на Дубай в транзитному залі дипломатам дозволили побачити затриманих. Побачити, але не поговорити…
«Але передовсім треба припинити ховати голову в пісок, визнати скоєні грубі порушення прав людини й дати відповідну оцінку діям українських органів влади. Поспішність, із якою ухвалено рішення про екстрадицію, незаконність цього рішення, неможливість його оскаржити всупереч міжнародним договорам усім очевидні, і їх мають визнати на найвищому рівні». Так писав два роки тому про незаконну депортацію узбеків Євген Захаров.
Що напише сьогодні пан Євген — Голова Правління Української Гельсінкської спілки з прав людини, Співголова Громадської Ради при МВС з додержання прав людини, член Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, член Національної конституційної Ради при Президентові України, учасник круглого столу із підписання Універсалу національної Єдності, співавтор змін до Другого і Третього розділів Конституції України? Розгляд Громадською Радою при МВС питання про причини спроб незаконної екстрадиції Гангана закінчився для конкретних винуватців пшиком. Наразі МВС повідомляє про вісім покараних осіб, але відмовляється називати види і формулювання застосованих дисциплінарних стягнень, посилаючись на «корпоративний діловий стиль».
Тепер у влади новий стиль – стиль співпраці з конструктивною частиною громадянського суспільства, коли правозахисники сидять в президіях, пишуть обґрунтування необхідності прийняти конституцію української помаранчевої монархії, захищають разом з МВС та СБУ права людини…
Воістину правду писала поет Наталя Горбаневська «незмінна тільки зрада».
фото звідси, звідси, звідси і звідси
Дмитро Гройсман
